Раннього суботнього 14 лютого ранку я одягнув бушлат, напнув на свою посивілу голову вовняного картузика, взяв в сараї лопату з широким скребком і вийшов на подвір’я. «Скільки навалило!» - подумав я, плюнув, сказав «ух» і занурив лопату в замет.
Крізь чорно-сині хмари виступали білі зірки. Половинка місяця, немовби висіла прямо у мене над головою, його тихе сяйво змішувалося з рожевим світлом та падало з ліхтаря на протилежному боці вулиці. Вікна будинків навкруги були темні, адже після традиційного «зустрів старого друга» або вживання «чвертки з кумом», втомлене село рано не прокидається. Таким зимовим ранком життя здається людині прекрасним. І ніщо не може його зіпсувати, отруїти політичним або військовим трунком, перетворити на згусток відчаю, у тугу за Революцією Гідності.
Наша сільська поштарка тьотя Люба з'явилася біля мого двору якраз тоді, коли я, обіпершись на лопату, поринув у спогади річної давнини, як ми усім селом привозили шини на Майдан, як вони палали біля владних будівель, як ця влада ненавиділа вогонь від шин. Вогонь Свободи та Гідності… Але дзвінкий голос тьоті Люби порушив тишу та витягнув мене із тенет спогадів.
- Оце ти накидав снігу, Петровичу!, - «привіталася» зі мною поштарка, озираючись на кучугури снігу. Навіщо ти оце сніг той відкидаєш, його знову насипле, а там сільський голова грейдер дасть – усе розчистимо! Ось тобі квитанція за електроенергію, тримай! Вони з нас скоро три шкури дертимуть та викуповуватимуть безкоштовно, як рабів!
Тьотя Люба, яка звикла швидше до монологів, ніж до діалогів, не чекаючи моєї відповіді, мовчки пішла до поштової скриньки мого сусіда Василя Ігнатенка. Газети і рахунки тьотя Люба розносила по нашому селі по вівторках та суботах.
Закривши ворота, прибравши в сарай лопату і скинувши бушлат, я запалив на кухні світло - побільше світла, - одягнув окуляри, поставив чайник і взяв квитанцію. Село, вулиця, номер будинку, прізвище, особовий рахунок - все на папірці було правильно. Але от числа! З ними було щось не те. Вони ... як би це м'якше сказати ... дивували. Ось замети 14 лютого якось не дивували. А цей документ, немов надіслали з іншого світу чи планети.
Фінансова частина таблиці доповнилася новим рядком: «Перерахунок з 1 січня». І справді, в правому стовпці була поміщена сума цього самого перерахунку, яку моя сім'я заборгувала місцевому РЕСу – 750 гривень. Це замість 150 гривень, які ми щомісяця сплачували до того. Та й ті 150 виходило тому, що цього року поставили поряд із 380-вольтним електрокотлом ще й твердопаливний котел, бо він економічний, швидше прогрівається, довше тримає тепло та повільно вихолоне. Дрова маємо свої, бо часто пиляємо дерева в сусідів, які потім використовуємо для опалення - тому воно і не так дорого здавалося.
Не пам'ятаю, попив я чаю чи ні, пам'ятаю тільки, що погасив світло на кухні, і рука моя слідом за вимикачем простяглася до вилки холодильника. «Не до вилки, а за вилами треба тягнутися!» - всередині мене почав оживати маленький Ляшко. Між тим, крізь баритон Ляшка в моїй голові хоч і дуже невпевнено, але прозвучав голос розуму. «У рахунок вкралася помилка контролера!»
Поки завантажувався на комп'ютері «Windows», я подумав, що треба б вимкнути електрокотел. Як ніяк, шість кіловат жере - це ж натуральне щастя для всяких там перерахунків. Однак, вимкнеш котел - і через чверть години в будинку похолоднішає. За вікнами - мінус десять з вітерцем. У нас в будинку порядок заведений наступний: вимикається котел і тут же розпалюється піч. Будинок великий, сто з хвостиком квадратних метрів – мені залишився від батька, який за радянських часів був головою колгоспу. Тож, при шести кіловатах ніхто ще під ковдрою не спітнів, а коли мінус 15 надворі - і на 9 кіловат котел вночі запускали.
Енергетичні новини в Google відшукалися доволі швидко. Ось сайт «Україна Комунальна повідомляє», що до квітня 2017 року тарифи на електроенергію мають зрости в 3,5 рази, досягнувши середньозваженого рівня 122,83 коп. за кіловат.
- Нічого собі, це ж у майже чотири рази підвищення! А про народ вони подумали, отам в уряді?
- Чим ти не задоволений – відповів мені мій мозок. Хіба ти і всі інші не їздили на Євромайдан, не хотіли європейського рівня життя?
- Так хотіли, але ми хотіли не зубожіння та зростання цін, ми хотіли справедливості та поваги до нашої гідності, а тут підвищення за підвищенням: газ, електроенергія, вода, вся комуналка, продукти харчування, знецінення гривні…
- Можна подумати, що стоячи на Майдані, ми всі не розуміли, що долар штучно тримали ціною наших доходів та золотовалютного резерву, - виставив контраргумент мозок. Крім того, за незалежність потрібно платити – зростанням цін, кризою, життями героїв в кінець-кінцем...
Не маючи нічого протиставити такому аргументу свого мозку, я продовжував шукати в Інтернеті енергетичні новини. Сайт Мінрегіону роз’яснює щодо застосування норм постанови «Про встановлення державних соціальних стандартів у сфері житлово-комунального обслуговування». Так, де там про електроенергію… ага ось воно… «Установити такі соціальні нормативи користування житлово-комунальними послугами: разі використання електричної енергії для індивідуального опалення - 65 кВт•г на 1 кв. метр опалюваної площі на місяць в опалювальний період».
- Ось чому 750 гривень нарахували – нові соціальні нормативи ввели, - сказав я сам собі, то я в них і не вліз зі своїм котлом.
- Чим ти знову незадоволений? - відповів мій мозок. - Хіба ця постанова не покращує становища громадян? Покращує. Соціальна норма вводиться! А це означає, що за нормою ти будеш платити на три копійки за кіловат-годину менше, ніж раніше!
- Частково ти правий, мозок, - сказав я. - Три копійки - це виграш. Але ти забув, що обленерго - компанія, яка запалює ось ці лампочки, включає ось цей комп'ютер і гріє нас з тобою, свої тарифи переглядає двічі на рік і завчасно. Якби компанія зменшувала тарифи, то воно, звичайно, радісно було б. Я б тоді портрет Яценюка на стіні повісив. І чолом б вранці йому бив. Але тепер, з новими нормами наші обленерго зможуть не тільки щороку балуватися з ціною соцнорми, але й розважатися з тарифами понад норму стільки, скільки їх енергетичні душі побажають.
- Лобі! - Вигукнув мозок і почав лаятися і закликати до того, про що я написати тут не можу. - Стривай-но ... Але звідки рахунок на 750 гривень? Ти б може спробував вияснити?
- Марно то все. З мене, напевно, субсидію зняли. Під Новий рік приходила до нас соціальний інспектор – а ми якраз двох поросят від нашої вантажили на продаж – не топити ж їх. Вона написала це в акт – і сказала, що будуть знімати з нас субсидію…
Поки роздратований мозок кричав про необхідність застосування вил та нецензурно лаявся, я клікнув мишею на ще один інформаційний ресурс, цього разу урядовий. «Змінами до закону про статус народного депутата України стару норму щодо забезпечення народних депутатів житлом замінено нормою, що визначає право на отримання щомісячної компенсації для оренди житла або винайму готельного номера в розмірі, встановленому кошторисом Верховної Ради України».
- Отакої! Тобто скільки депутат не напалить тої електроенергії – йому все компенсують з державного бюджету, моїми податками, нашими народними грошима! – аж присвиснув я. Дякуємо, наш дорогий Прем’єр – реформатор- камікадзе! Ото за це ми стояли на Майдані, щоб бідні платили за багатих?
- Не нервуй, - сказав мозок. - Тобі не можна нервувати. У тебе ж серце не годиться!
Здається, мозок на цей раз був правий. В очах моїх потемніло, голова стала важкою, пальці немов би провалилися крізь клавіатуру, а комп'ютерна мишка раптом відкинула провід, збільшилася в розмірах і прийняла людські риси. У неї раптом очі з'явилися.
- Прокидайся, соня. Ну вставай, - вимовила мишка. - Сніг треба прибрати. За ворота ж не вийти.
Очі. Ніс. Губи, підборіддя, шия. Це ніяка не мишка, а моя дружина. Її обличчя нависає наді мною. Рот на обличчі відкривається і вимовляє дивно знайомі слова про двір, замети, ворота, лопату, сильного чоловіка, якому вона зізнається в коханні, бо сьогодні День Святого Валентина…Я в спальні. Дежавю.
- Тобі щось наснилося? - запитує дружина. - Ну давай, вставай ... Ти ж любиш прибирати сніг. Я ж на десять двадцять в місто зібралася – куплю все для романтичної вечері, твою улюблену форель…
Я кип'ячу чайник, п'ю чай. Я розумію: я бачив сон уві сні. Зараз я не сплю, але досі спав. Тьотя Люба з квитанцією на 750 гривень, постанова про соцнорму, скасування субсидії - все це мені наснилося.
І знаєте, в чому щастя? У тому, що усвідомлюєш: ніяких змін і реформ поки немає. Що можна жити далі, але шини тримати напоготові.
Шановні читачі "України Комунальної".
Звертаємо вашу увагу, що цей текст є витвором фантазії автора. Будь-яка схожість та співпадіння з конкретними реальними особистостями в будь-якій країні носить абсолютно випадковий характер і не може слугувати приводом для судового позову.
Комунальний Байкар
