Рус Укр
ГоловнаКомунальні байкиМіські проектиЯк автобусні маршрути забрати хотіли
Новини ЖКГ
13 Вересня 2019 p.
11 Вересня 2019 p.
10 Липня 2019 p.
21 Червня 2019 p.
23 Травня 2019 p.
17 Травня 2019 p.
24 Квітня 2019 p.
23 Квітня 2019 p.
11 Квітня 2019 p.

Як автобусні маршрути забрати хотіли

Комунальні байки - всі вигадані історії з життя житлово-комунального господарства. Та, як відомо, в кожній вигадці - лише частка вигадки. Пропонуємо байку про те, як в одному населеному пункті внесли зміни в курсування автобусів.

Ну ось і дембель... Отримав папірці, випили з хлопцями по чарочці, за нас, живих, і за тих, кому пощастило менше... Я завжди знав, що є різниця між батьківщиною з однієї сторони та державою - з іншої. Як і очікувалося, легендарна «президентська тисяча» в день на передку - пшик. Оздоровчих за поранення - нуль. Проїзні? Комплект польової форми? Ні, не чули. Вісім окладів на дембель - про що ви?! Трохи більше 700 грн «дембельских» за рік війни… Дякую, піду чарку краще хлопну. Тільки не треба думати, що я послідній алкоголік, і тут на передку всі «аватари». Просто за рік, який ми провели в цьому пеклі, ми всі тут по-справжньому озвірили. Від щохвилинного володіння смертоносною зброєю, від потенційної близькості смерті, від постійних обмежень і перевантажень, від стрибаючого режиму і неможливості виспатися, від щохвилинної готовності схоплюватися і бігти з автоматом... На всі ці подразники тіло реагує підвищеним виробленням тестостерону, адреналіну та інших тваринних радостей. Як боротися з цим? Найпопулярніший спосіб - напитися. Або - наїстися. Хто не курив - починає курити. Хто курив - робить це вдвічі частіше. А я для себе обрав інший спосіб боротьби з тваринними інстинктами – армійські байки. Як-не-як, а шість років праці журналістом в районній газеті не минули даремно. Нехай з мене вигулькує агресивний і паскудний звір, але нехай він виливає свою агресію не на людей, а в тексти і фантазії. Так є шанс залишитися нешкідливим для оточуючих. А після дембеля сім'я мене вилікує, принаймні, я так сподівався… 

Перша дружина подала на розлучення, мовляв, я після поранення став на себе не схожим, не сприймаю зовнішній світ. Особливо не заперечував, бо сприймати зовнішній світ як раніше – було для мене надскладним завданням. Важко адаптуватися з кількох причин. Як би я не розповідав, що там відбувається, я не зможу пояснити так, щоб мене справді зрозуміли. Буває так, що просто «накриває». Буває такий настрій, коли все і відразу. І тоді, хоч вовком вий, але досить зробити кілька кроків вперед і все саме собою владнається. А зі сном як важко було. Поки чуєш, що снаряди вибухають, знаєш, де, і все, можна спати. Сюди приїхав – тиша. Перші два тижні по квартирі постійно автомат шукав… Але через деякий час «відпускає» і все, здається, ніби стає на свої місця.
 
Ранок починався звичайно: сонце вигравало промінням, птахи радісно співали, все обіцяло погожу днину, настрій відмінний. Ну от зовсім нічого не віщувало неприємностей, доки я не зайшов в автобус. Пасажири усі були збуджені, дехто лаявся.
 
- Як тепер будемо добиратися до «Дослідного», адже районна адміністрація саме там – бозна де! Що б оформити дитячу допомогу, мені доведеться витратити на дорогу ледь не двадцять гривень. До того ж, три пересадки буду змушена зробити – нарікала одна жіночка.
 
Її сусід спробував було продемонструвати гостроту свого розуму та почав пускати бісики: 
 
- Ти, жінко, хитра, хочеш не працюючи, гроші так просто отримати!
 
- Ти що, з місяця звалився, які гроші? Всього сто тридцять шість гривень на дитину! І ті на дорогу витрачати доводиться!!! – накинулися жінки.
 
Чоловік, розуміючи, що осоромився, втягнув шию і мовчки посунувся до виходу.
 
Позаду дрімав дідуган, човгаючи беззубим ротом, прошамкотів:
 
- Я в земельний відділ добираюся, мені потрібно ділянку оформити. А вокзал скоро?
 
В автобусі всі зариготали.
 
- Дідо, нарешті прокинувся! Не буде тобі більше вокзалу! – освітили.
Дідуган, засмучено хитаючи головою, перепитав:
 
- І куди ж я оце їду? Який маршрут взагалі?
 
- Старий, до ринку їдеш, а там пішачком три зупинки до вокзалу, - підказували пасажири, глузуючи.
 
- Як же так?! - ще сильніше стривожився дід.
 
- Ось так, дідо! Влада змінилася, Леніна повалили, капіталізм прийшов! - хтось кинув, пояснюючи, що син нашого, поки що мера, на автобусну стоянку біля вокзалу око поклав.
 
Я, спантеличений від почутого, поцікавився, що має бути на тому місці. 
 
- Черговий торговий центр будувати надумав – отримав у відповідь. 
 
- І на який він нам ляд цей центр здався? – буркнув ще хтось. - Їх і так на кожному кроці, як грибів після дощу. І ніякої управи не має на них. Може хоч такі, як вони (невідомий пасажир при цьому вказав поглядом на мене), прийдуть з війни і щось змінять, принаймні не крастимуть та захистять нас. 
 
Нарешті до мене дійшло, що кілька автобусних маршрутів не ходитимуть до залізничного вокзалу, зросте число пересадок і, як наслідок, вартість проїзду.
 
У мене теж зіпсувався настрій, адже через пересадки я втрачаю годину часу, що б дістатися до місця, тільки в один кінець. «Чорти б вхопили цього мажорістого бізнесмена!, - подумав я, побажавши йому якнайшвидше збанкрутувати. - «Нічого не змінюється, там на передовій хлопці загинули, а вони все хапають, і хапають, ніяк не нажеруться, можновладці хрінові. Немає життя від них народу, і пуття теж. Тільки «купи - продай» і нічого більше!».
 
Поглянувши на годинник, я зрозумів, що безнадійно запізнююся. Мені вже і поспішати не потрібно. Пасажири, доїхавши до ринку, взялися скандалити з кондуктором, їй довелося вислухати все, що вони думають про чиновників, і про олігархів, і взагалі про все наболіле. А я подумав про себе ось що. Якби хоч одному чиновнику без його службового авто довелося з хворою людиною добиратися громадським транспортом із районної лікарні або оформити послуги в міськгазі чи водоканалі, може б тоді ці чиновники більш уважно розглянули маршрути міського транспорту. Але це занадто було б добре для мешканців нашого міста, тому годі мріяти, треба діяти, вирішив для себе я. 
 
Постоявши кілька хвилин у задумі, я повернувся додому. Зателефонував Сергію, редактору своєї «районки», і розповів про транспортний колапс у місті та апетити сина мера. Той, зацікавившись темою, за звичкою скомандував: «До п'яти годин щоб байка була готова, вийде завтрашнім суботнім тиражем. Та не шкодуй «перцю і солі», міцного слівця як колишній військовий додай, а загалом - не мені тебе вчити». 
 
Без уточнення подробиць у мера міста, який готувався до другого туру виборів, байку починати було безглуздо, тому витративши більше трьох годин і безодню хитрощів я таки додзвонився меру та намагався уважно слухати його маячню замість доводів. І ось тут мне що називається «накрило». Я згадав, як ми з хлопцями після чергового «сепарського» обстрілу сиділи у бліндажі, та мріяли, що поки нас тут шкварять, в тилу все змінюється на краще. Що припиняють брати і давати хабарі, що чиновники стають слугами народу, а не їхніми господарями. Але ні… нічого не змінилося. Все, що я тоді думав про владу, про мера, про автобусну зупинку, про новий торгівельно-розважальний центр імені його сина - я сказав меру прямою мовою, такою, як ми говорили на війні. Цензурно це звучало приблизно так: «Шановний пане мер, не можна нехтувати інтересами громадян, позбавляючи їх життєво важливих автобусних маршрутів». Відійшовши від легкого шоку хвилин через десять, мер, нарешті, таки спромігся уточнити, хто посмів так нахабно з ним розмовляти? Дізнавшись, хто, і що байка вийде вже завтра, відразу змінив тон, намагаючись запевнити мене, що всі автобуси повернуться на колишні маршрути.
 
- Ось тільки галасу і Вашої статті не треба! Я даю вам чесне слово, тільки не розбурхуйте громадськість перед другим туром. Знаю я ваші байки, народ посмішите, а мені потім від прокуратури відмахуватися, адже у Вас, у журналістів, не мова, а зміїне «жало».
 
«Дякуй, що зміїне жало, а не автомат Калашникова», - подумав я, виразно та лукаво обіцяючи меру, що байки не буде. Брехав я. Байка вийшла, щоб раптом мер не передумав, або якийсь чиновник не забув виконати його вказівку, а після байки ніхто і ні чого не забуде, ще й потилиці чухатимуть. 
 
Отак, не відпочивши від однієї війни, довелося займатися іншою. І зброєю моєю тут буде слово. Слово, яке може поставити на місце чиновників, які в черговий раз, зрадивши своїх солдатів, забули про права та інтереси народу, який довіряв їм, вибирав їх на посади оплачені самим народом.
 
Шановні читачі «України Комунальної».

Звертаємо вашу увагу, що цей текст є витвором фантазії автора. Будь-яка схожість та співпадіння з конкретними реальними особистостями в будь-якій країні носить абсолютно випадковий характер і не може слугувати приводом для судового позову.
 
Комунальний Байкар
 
Коментарі (0)