У передвиборчому штабі Столичного Мера всі тішилися та вітали один одного з перемогою – за попередніми даними з виборчих дільниць Столичний Мер переміг свого конкурента Борислава Рішучого майже з подвійним гандикапом. На святковій підсумковій нараді усім штабом дружньо вирішили, що другий тур виборів у Столиці можна було б не проводити, бо все і так було зрозуміло. Натомість, зекономили б велику кількість коштів, якби вибори знову не проходили.
Трохи втомлений, але щасливий новобраний на другий термін Столичний Мер, з радістю роздавав велику кількість коментарів усім бажаючим, демонструючи дива ораторського мистецтва та зв’язного мовлення.
«Перші кроки? Звісно це комунальне господарство та тарифи. Я впевнений у тому, що на сьогодні послуги, які надають ЖЕКи, застарілі. Ця система не працює чи працює неефективно. Велика частина керівників комунальних підприємств вже написали заяви про складання повноважень. Найближчим часом я зможу призначити людей, які в першу чергу професійні, які беруть на себе відповідальність з конкретного напрямку», - бадьоро та впевнено почав він відповідати на питання журналістів, але все ж таки не стримався і не зрадив собі… «Наша задача – призначити кризових менеджерів, які зможуть зробити підприємства прибутковими і виправдати очікування киян. Будемо шукати людей, які зможуть поламати корупційні схеми, направити до бюджету кошти і надати громадянам якісні послуги», - сказав він, і не зрозумів, що щойно народився новий саркастичний мем про Столичного Мера, який шукає на роботу кризових менеджерів, замість антикризових...
На диво, обіцяних Столичним Мером змін у комунальному житті Столиці довго чекати не довелося. За лічені тижні були ліквідовані ЖЕКи та скорочено їхній персонал, звільнилися навіть двірники, які як не доводили чиновникам з мерії, що прибирання прибудинкових територій та боротьба з ожеледицею завжди актуальні, нічого в них не вийшло – однозначно їм було вказано, що вони надають «застарілі послуги» і мають піти. І вони пішли…
…Ще вчора погода не передбачала нічого особливого, була звичайна для кінця листопада температура +3 та дув ледве відчутний південно-західний вітерець. Близько 5-ї ранку почався дощ, посилився вітер, який змінив свій напрямок на північно-східний, а через півгодини мороз перетворив місто на суцільну ковзанку…
Відчинивши зранку дверцята свого під’їзду, та ледь не розтягнувшись прямо перед лавочкою, яка люб’язно була змонтована перед виборами штабом Столичного Мера, я зрозумів, що сьогодні для мене головною силою буде не авторитет шефа, який вичитуватиме мене за не виконання його вчорашніх завдань, а сила тертя та гравітація. До зупинки автобуса замість звичайних десяти хвилин я в буквальному сенсі човгав та ковзав майже двадцять п’ять – двірників скоротили, а нових не призначили. Стоячи на зупинці, спостерігаю картину: під’їздить автобус, з-за рогу прилеглого будинку вилітає жінка... ні, ДАМА в норковій шубі, сріблястих чобітках на шпильці типу «козяче копитце» і починає бігти до автобуса, водій якого вже зібрався зачиняти двері. Лише наші жінки можуть собі дозволити одночасно мати норкову шубу та їздити у громадському транспорті… Природно, що підступні крижані брили на асфальті грають свою роль і дама, послизнувшись, сідає чи не шпагат, а далі в свої права вступає інерція. Розкинувши ноги і руки, дама мчить по крижаній доріжці (сидячі на своїй п’ятій точці), за нею шлейфом мчить її норкова шубка, і через якісь секунди мадам всією своєю горизонтальною лінією - від обох половинок сідниць до чола – врізається у стовп, з якого від удару падає шматочок примерзлого снігу. Звуку «бамм», як у голлівудських комедіях, я вже не чув, його заглушив регіт інших людей на зупинці.
В обідню перерву за звичкою зайшов до кондитерського магазину «Коровай», щоб взяти до чаю своїх улюблених марципанових булочок. У магазині є відкритий ганок 2 на 2 метри. І щоб не впасти на ожеледі, сьогодні всі швиденько забігають у нього, а вже потім заходять в магазин. Зазначу, що двері в магазині прозорі. Мою увагу привернуло двоє дівчат, які такі, ділові, важливі, під ручку, завітали до магазину. Забігли вони в той передбанник, схопилися за ручку дверей…. І красиво, «падаючими стовпами» горизонтально лягли рівно в цей передбанник. Голови біля виходу, ноги біля входу. І лежать… отак... під ручку ... нічого не розуміючи, чого з них регочуть. Потім до обох, мабуть, таки почало доходити, що на них дивляться (двері то прозорі). Тому дівчата так само блискавично встали і кинулися навтьоки. Картина – «Прийшли, впали, полежали, встали, пішли».
Повертаючись додому дорогою від тролейбусної зупинки, став свідком ще однієї пригоди. По тротуару йшов, задумавшись, хлопець. Назустріч йому - дівчина. Події починають розвиватися в той момент, коли вони майже порівнялися: дівчина ковзається і натурально їде на льоду, починаючи падати вперед, різко викидає руки з-перед себе, причому правою потрапляє хлопцю приблизно в сонячне сплетіння. Хлопець, мабуть, мав достатній досвід східних єдиноборств, бо рефлекторно виставляє блок руці дівчини (відводить убік), одночасно завдаючи контрудар в груди, але включається свідомість, яка встигає дещо послабити силу удару, якого виявляється тим не менш достатньо, щоб надати зворотне прискорення дівчині, яка починає падати на спину, ноги з-під неї вислизають і помахом правої вона потрапляє хлопцю... саме туди… Хлопець встигає зреагувати, трохи нахилившись і, хоча і отримує удар, побіжно намагається вхопити падаючу дівчину чи то за комір, чи то за шалик. Водночас дівчина намагається вхопитися за плече або шию хлопця лівою рукою але, промазавши у важкій льотній ситуації, потрапляє йому майже кулаком у праве вухо. Хлопець, отримавши удар у вухо, теж промахується повз шарф і потрапляє розчепіреною долонею дівчині в обличчя, від чого та остаточно лягає на землею. Хлопець, теж не встоявши на ногах, падає на неї зверху ну, майже в положення «жінка знизу, чоловік зверху», при цьому мало не зіткнувшись носами. Хтось комусь винен вечерю…
Докотившись до свого під’їзду, зустрів Олесю, молоду симпатичну дівчину, дочку нових сусідів, які оселилася у нас після початку АТО. Ми частенько з нею зустрічаємося біля під'їзду, один одного вже знаємо в обличчя, але поки ще не заговорювали. Бачу, йде моя знайома сусідка - подруга з магазину, тягне флягу питної води на 6 літрів. Ось він, мій шанс! Допоможу піднести, познайомимося... Посміхаюсь, йду до неї широким кроком, вона пригальмувала, чекає мене…. А мене як понесе… не втримую рівновагу, гравітація зраджує, і я плюхаюсь з розмаху на дупу! А у мене мобільний в задній кишені… Сплющився і роздавився вщент. Сиджу як дурень на льоду, прикро, боляче і мобільний шкода. Олеся, добре серце, вирішила мені допомогти. Зробила крок і теж посковзнулася, але не впала, втримала рівновагу, тільки флягу випустила. Вона, як з пращі, вилетіла і прийшла до мене в бубон своїми 6-ма літрами свіжої прозорої артезіанської води… Відправлений таким чином у глибокий нокдаун, я таки зрозумів – нам потрібні саме кризові менеджери, бо антикризові нічого вже з нашою країною не в змозі зробити!
Шановні читачі «України Комунальної»
Звертаємо вашу увагу, що цей текст є плодом фантазії автора. Будь-яка подібність і збіг з конкретними реальними особистостями в будь-якій країні носить абсолютно випадковий характер і не може служити приводом для судового позову.
Комунальний Байкар
