2014 рік
З попелу сепаратистської війни повстали проти законної влади жителі Мордора – термінатори - людоненависницькі напівмашини, яким звичний людський мозок, пропагандистський суперкомп’ютер Скайнет, центральний процесор якого знаходиться у Білокам’яній, замінює на шматок бавовни. І продовжилася війна за цілісність та незалежність молодої незалежної держави Країни, яка триває з північним «братським народом» вже майже три сторіччя. Невеличка купка людей, яка на Майдані змусила відректися від влади та втекти Президента-зрадника, об’єдналася у військові добровольчі загони і стала називатися рухом Опору сепаратистам. За рахунок кращого бойового духу, патріотизму та волонтерської допомоги, воїни руху Опору майже знищили всіх бавовняних термінаторів-сепаратистів, але підступний Скайнет в останній момент скористався найновішим обладнанням, наданим Президентом Хутіним, що сидить в Білокам’яній, і відправив у минуле бавовняного термінатора моделі «Моторола» з метою знайти та знищити Акт про проголошення незалежності, всі документи, міжнародні договори, які могли би свідчити про набуття незалежності Країною від «північного сусіда». Захопивши бункер Скайнета, бійці руху Опору змогли захопити обладнання, яке може переміщати людину у часі, і вирішили відправити своїх захисників з батальйону «Кіборгів» у минуле, щоб завадити «Моторолі» здійснити свої наміри, а також змінити деякі інші події минулого, які вплинули на розвиток історії.
Країна, десь в зоні АТО, 2015 рік
Проникнути в бункер виявилося непросто. Люди вивели з ладу центральну частину Скайнета в Мордорі, але залишалися десятки самостійних, незалежних від центрального процесора, термінаторів-сепаратистів, які діяли в режимі самостійного пошуку та ліквідації живих укрів. Маючи в своєму розпорядженні потужні блоки живлення та мільярдні дотації від вугільної галузі, вони могли проіснувати довгі роки, як і раніше погрожуючи людям. Війна була виграна, але до остаточної перемоги ще далеко, і командир батальйону «Кіборгів» Петро Козак розумів це. Люди будуть гинути, поки не покінчать з причинами, які привели до цієї війни.
Перед комбатом Козаком в шеренгу вистроїлися троє найкращих бійців – «Кіборгів»: Непийпиво, Тісногуз та Кривоніс.
- Пам’ятаєте, що я просив їм передати?
Кіборги вловили по тону свого командира, що це не просто дуже важливо, а має ще й велике значення для нього особисто. Вони набрали у легені повітря і відповіли хором:
- Пам'ятаємо кожне слово, товаришу комбат!
- В добрий час, хлопці, удачі Вам! – серце комбата трохи затремтіло, але він мужньо стримав емоції та по-батьківські пожав всім трьом воїнам руки.
Воїни переступили через край пристрою, спалах блискавки мигнув над генератором і осяяв кімнату. Сильно запахло озоном. Генератор викинув гігантський заряд енергії. Люди відсахнулися, в поспіху надягаючи захисні окуляри. Внизу відбувалося щось неймовірне, але що це було, знали тільки люди, які перебували зараз у камері генератора. Камера перетворилася на згусток енергії, яку пронизували електричні розряди.. Зсередини генератора долинув нелюдський крик. Знову спалахнула блискавка. Коли сяйво зблякло, наверх, повільно погойдуючись, піднялися покручені кільця і зупинилися. В одну коротку і, одночасно нескінченну, мить, бійці– Кіборги здійснили стрибок у часі…
12 травня 1988 року, Вінниця.
Вуличні ліхтарі мигнули і погасли. Стовпи біло-блакитного полум'я несамовито танцювали в сталевій ущелині, утвореній бортами трейлерів та вантажівок, було чутно тріскіт, немов мнеться папір. Диявольський пиловий вихор кружляв над асфальтом, залучаючи у свій вир шматки паперу і недопалки цигарок. Дивна блискавка звилася в обертовий згусток енергії, напханий зарядами. Бічні дзеркала на обох вантажівках вигнулись дугою і розсипалися на шматочки. Стався сліпучий спалах, немов одночасно клацнули тисячі знімальних фотокамер. Тріск електричних розрядів несподівано завершився гучним вибухом. Світло згасло, хмару туману відкинуло в сторону, а на тому місці, де тільки що нічого не було, стояв чоловік.
Це був боєць батальйону «Кіборг» Василь Непийпиво.
Його завданням було відшукати середню школу №35, в якій навчався десятирічний хлопчик, якого звали Володимир, який в майбутньому опікуватиметься децентралізацією влади як частиною руху Опору сепаратизму.
Зустрівши після закінчення занять чорноволосого хлопчика з піонерською краваткою, Василь Непийпиво почав неквапливо, щоб не налякати хлопчика, з ним розмову про те, які в нього найкращі іграшки та ким хоче бути в майбутньому Володимир.
«Мабуть стану слюсарем…а може лікарем…А іграшки - як у всіх хлопчаків - пістолети, які стріляють пістонами, солдатики, машинки. А чого це Ви раптом про це питаєте, я з незнайомими взагалі не розмовляю…» - відрізав маленький Володимир.
- Не бійся хлопче, не скривджу я тебе….у мене є для тебе послання з майбутнього…
- І яке це послання,з якого майбутнього? – зацікавився хлопчик.
«З дуже далекого майбутнього…. - кіборг Василь навіть знітився. - Моє командування просило тобі передати, що майбутнє своє ми творимо самі, долі, як такої, немає, все залежить від нас. Державна посада, як така, нічого не означає. Довіра людей — так. Результат — так. Децентралізація, якщо вона вчасно та правильно проведена, жодним чином не послаблює державу, навпаки, у військовий час вона зробить державу сильнішою, потрібно передавати владу та фінансові ресурси з центру на місця».
- Що це означає, дядьку? – не зовсім зрозумів хлопчик.
«Ти ще малий, потім зрозумієш, просто пронеси ці слова крізь життя, а прийде час – ти все зрозумієш…,- зникаючи за поворотом наостанок сказав кіборг Непийпиво. - Часу залишилось не так багато…не забудь про моє послання…Прощавай…!!!»
2 вересня 1987 року, Львів.
З нового навчального року у середній школі № 2 м. Львова - новий учитель історії та географії Максим Тісногуз. З перших днів своєї роботи він цікавиться тільки 6-В класом, а найдужче його хвилює учень цього класу на імя Володя Мурчишин.
«Запам’ятай на майбутнє, Володя, - кожного уроку наголошував спеціально для нього новий вчитель Максим Тісногуз, - що Кримський півострів, Крим, також Таврія — півострів, розташований на півдні України, у межах Автономної Республіки Крим, Севастополя та частково півдня Херсонської області (північ Арабатської стрілки). 1954 року враховуючи історичні, економічні зв'язки, географічне розташування, Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про передачу Кримської області зі складу Російської РФСР до складу Української РСР. Всього у складі РРФСР півострів знаходився лише близько 30 років. Крим – це Україна, Володю, а не Кримський федеральний округ Російської Федерації. Якщо тобі заманеться назвати український Крим федеральним округом на випускному іспиті або в іншій життєвій ситуації – я буду кожного разу з’являтися у твої снах, і ременем буду вдобувати у твій ще незміцнілий мозок, що Крим був, є і буде українським! Якщо ти це нарешті запам’ятаєш – то це в майбутньому врятує тебе від великої ганьби…»
15 грудня, 1967 року, Кременчуцька вихована колонія.
Розпорядженням новопризначеного начальника колонії Дмитра Кривоноса, в’язня Віктора Януковича, 1950 року народження, засудженого до 3 років позбавлення волі за участь у пограбуванні за статтею 141 ч.2 КК УРСР, як члена злочинного угруповання «Півновка» переводять до колонії суворого режиму в селищі Уптар Магаданської області РРФСР без права повернення на територію УРСР навіть після відбуття покарання та зняття судимості. Рекомендоване місце проживання після звільнення – Ростов-на-Дону.
…І знову гроза на горизонті. Час боротьби, час поневірянь. Бій виграно, але війна з машинами триває. Скайнет поніс втрати, але все ще сильний, та й «Моторола» живий. Ми будемо стояти на смерть до повного його знищення. Це рух Опору сепаратистам. Немає іншої долі окрім тієї, що ми самі творимо…
Шановні читачі "України Комунальної".
Звертаємо вашу увагу, що місце дії та всі дійові особи є витвором фантазії автора. Їх схожість та співпадіння з конкретними реальними особистостями в будь-якій країні носить абсолютно випадковий характер і не може слугувати приводом для судового позову.
Комунальний Байкар
