Рус Укр
ГоловнаКомунальні байкиМіські проектиЯк українці прописку отримують
Новини ЖКГ
28 Березня 2024 p.
21 Березня 2024 p.
15 Березня 2024 p.
26 Лютого 2024 p.
08 Лютого 2024 p.
31 Січня 2024 p.
29 Січня 2024 p.
18 Січня 2024 p.

Як українці прописку отримують

Комунальні байки - всі вигадані історії з життя житлово-комунального господарства. Однак, як відомо, в кожній вигадці - лише частка вигадки. Сьогодні пропонуємо байку про те, як в одній далекій країні легко стати безхатьком.

 …Ну що ж, вітаю вас, Дмитре Васильовичу, ви – «бомж»!, - звернувся я до свого відображення у дзеркалі. Відображення з подивом глянуло на мене. «Так, так, саме «бомж»! І нічого так дивуватися! Ну то й що, що ви  живете разом із дружиною і дітьми в нормальному будинку, ну то й що, що  працюєте в офісі та вважаєтеся середнім класом! Від учора ви – «бомж»! За це навіть варто випити, як ви дивитеся на таку пропозицію?» Мій дзеркальний візаві не виявив жодних заперечень проти такого продовження діалогу, тому я наповнив келих  моїм улюбленим «Джеком Деніелсом». 

«Ваше здоров’я!» - виголосив я перший тост та цокнувся келихом із дзеркалом. «Ну, хочете розповім вам, як я до такого життя докотився? Чого мовчите? Я ж по очах бачу, що хочете, тим більше мені окрім вас нікому розказати, так що слухайте, але не смійтеся голосно, обіцяєте?» Мені здалося, наче мій дзеркальний візаві ствердно кивнув та приготувався слухати.  
 
«Якщо хочете знати, мій дзеркальний друже, то я вважаю, що всі проблеми через надмірну віртуалізацію нашого суспільства. Думаєте, оце закрутив, оце допився? Ні, ви роззирніться довкола, віртуальність стала парадоксом сучасного життя. Віртуальний світ, який існує лише у вашій уяві та створений тільки вами, як Творцем, дає вам можливість приміряти на себе різні маски та ролі. У віртуальну реальність хтось грає для того, щоб знайти своє кохання, хтось, щоб  підвищити свою самооцінку, а хтось для того, щоб своєю віртуальною харизмою впливати на суспільну думку та вигравати наступні вибори. Раніше за всіх це зрозумів відомий російський журналіст, громадянин Канади та Італії, який десять років тому приїхав в Україну і почав створювати віртуальну реальність вітчизняного політикуму, підміняючи реальну свободу слова своїм віртуальним політичним ток-шоу. Українські політики швидко оволоділи навичками створення віртуальних образів – сімулякрів типу «політик-реформатор», «політик-борець за справедливість», «політик-господарник», «політик-проповідник», що вже і без відомого російського журналіста з двома громадянствами тепер можуть майстерно під телекамери проводити реформи та боротися з корупцією, формуючи у виборців стійке уявлення про ефективні дії влади, не змінюючи при цьому реальний стан речей. 
 
Дивишся телевізор, а там виступає Міністр юстиції, щось показує на слайдах, каже в телекамери, що він створив мегасупершвидкі системи реєстрації баз даних, завдяки яким тепер можна отримувати різні витяги та довідки не виходячи з дому та не знімаючи домашніх капців, що все в країні робиться для спрощення дозвільних та реєстраційних процедур. І ви мимоволі починаєте йому вірити, бо це показують на всіх телеканалах по декілька разів на день, і складається враження, що в країні щось змінюється. У вашій голові створюють віртуальну реальність про реформи, щоб ви дали шанс на наступних виборах пройдисвітам та хабарникам, які імітують реформи. Але ця віртуальна реальність зникає, коли ви приходите в реальний кабінет чиновника з реальною проблемою.
 
Наталка, моя дружина, вже давно наполягала на тому, щоб я нарешті виписався із батьківської квартири та прописався в нашому будинку. Тут треба трохи повернутися на шість років назад, та сказати, що коли ми одружилися з Наталкою, то вирішили жити не у моїх батьків в тісній двокімнатній квартирі, а у будинку, де жив тесть-одинак (мама Наталки, на жаль, померла, коли вона ще була малою) – все ж таки практично за містом, повітря свіжіше та фрукти-овочі свої. Добудували ми спільними зусиллями до будинку тестя прибудову, зробили на свої половині дві кімнати – нам цього вистачало. Минулого року у тестя стався інсульт, не довезли до лікарні, він помер у швидкій. Шкода його, чесно кажучи, хороший був дядько... Наталка не взялася оформлювати його половину будинку на себе – коштів бракувало, ще й Софійка, донечка наша, у перший клас пішла – не до оформлення спадщини було.
 
Коли по телевізору почали з усіх каналів голосити про подорожчання «комуналки», мої батьки порахували, що якщо я від них випишусь, то в них яка не яка, а буде субсидія, тому на сімейній раді було вирішено – з батьківської квартири я виписуюсь, прописуюсь  у будинку тестя.
 
За звичкою, наступного ранку я пішов до паспортного столу нашого району. Там мене чекав перший великий сюрприз, або кажучи мовою буддистів «кхуман», - виявляється, відтепер пропискою-випискою паспортний стіл не займається, для цього створені Центри надання адміністративних послуг. У нашому місті такий Центр займав приміщення першого поверху виконкому.
 
Приїхавши до виконкому, очам своїм не повірив – невже правда реформи в країні! На першому поверсі виднілася роз’яснювальна дошка, яка великими синіми літерами сповіщала про те, що  Центри надання адміністративних послуг — це «універсами» послуг держави та місцевого самоврядування, через які повинні надаватися популярні послуги влади громадянам: видача паспортів, реєстрація місця проживання, видача посвідчень водія; реєстрація автомобілів, актів цивільного стану, бізнесу, платників податків тощо. «Вам більше не потрібно буде шукати по кабінетах потрібного інспектора й добиватися аудієнції в його начальника для «позитивного» та «швидкого» вирішення справи!» - було виведено окремо. 
 
Яким же було моє здивування, коли я через 15 хвилин після того, як надав заповнену картку на вибуття з місця реєстрації, вже отримав проштампований паспорт з відміткою, що з квартири батьків мене виписано. «Невже таки щось змінилося у цій країні? - запитав себе я ще раз. - Ущипніть мене хтось – я виписався за 15 хвилин! I don’t believe this! Це був мені другий «кхуман», який, як виявилося потім, був попереджувальним, мовляв, Дмитре, не час розслаблятися, це Україна, тут не може бути все так просто!
 
Бо наступного дня я прийшов до цього ж Центру надання адміністративних послуг прописуватися у будинок тестя з усіма документами на будинок із узаконеною прибудовою, в які ми мешкаємо і яку ми виділили як ½ частину будинку і зареєстрували на мою дружину, із свідоцтвом про смерть тестя. І тут приємна дівчина у віконечку промовляє: «На жаль, я не можу Вас зареєструвати за цією адресою – у Вас в пакеті документів не має письмової згоди співвласника цього домоволодіння». Оце був той самий третій «кхуман», який призвів до того, що я набув соціального статусу бомжа. Трохи оговтавшись та зрозумівши, чого дівчина від мене хоче, я їй уточнив, що тесть помер минулого року, заповіт не писав, надав їй свідоцтво про смерть, розказав про те, що дружина фактично вступила у спадщину, але не оформила її – які можуть бути проблеми зі згодою, точніше в цьому випадку згоди не може бути, вона не потрібна.
 
Відповідь дівчини вбила всі мої надії на те, що в Україні щось змінилося. «Без згоди співвласника або свідоцтва про право власності на спадщину, оформленого на Вашу дружину  я Вас там не зареєструю – у мене інструкція, затверджена Кабміном, мене перевіряють, я не хочу сісти за корупцію» - відрізала вона.
 
«Та де ж я Вам ту згоду візьму! Адже мертві не вміють ані писати, ані розмовляти», - не втримавши емоції, кричав вже я на ту дівчину.
 
«Де хочете, там і беріть, оформлюйте спадщину – тоді прийдете. – у відповідь дівчина теж почала кричати на мене. - Поки я Вам вертаю документи, до побачення, не затримуйте чергу» – і почала зачиняти віконечко.
 
«А де у Вас начальство? – у мені прокинувся дух скривдженого бюрократом маленького пересічного громадянина - Я йому надам ці документи!» - крізь щілину у віконці спитав я дівчину-адміністратора.
 
«Хочете щось вирішити – йдіть до начальника паспортного столу» - сухо відповіла мені вона.
 
«Але ж у паспортному столі сказали, що прописка – виписка – це тепер Ваша парафія, - продовжував я.
 
«Центр надання адмінпослуг – це лише посередники між органами, що приймають рішення та громадянами. До побачення, не затримуйте! – на цьому наша суперечка закінчилася.
 
«Ну от такі у нас «реформи», так у нас завжди, - думав про себе я дорогою до паспортного столу. Виявляється – вони лише посередники! Їм за державний кошт збудували офіс, начинили його найновішою технікою, набрали штат, платять аванс, зарплату та лікарняний – а вони нічого не вирішують, просто передають документи, а вирішує все одно керівництво паспортного столу, якому теж платять і аванс, і зарплату…»
 
«Розумієте, я би і радий Вам допомогти, - почав звичну для українського чиновника розмову начальник паспортного столу, - Але з Центр надання адмінпослуг вже вніс відмову у реєстрації Вас за цією адресою в електронну базу, а видалити її не вийде. І справді по інструкції Вам потрібно або оформити спадщину на дружину, або надати згоду співвласника. Іншого варіанту не існує. Тож, дійте, це у Ваших інтересах, бо за порушення режиму реєстрації сплатите штраф – без реєстрації не можна у нас в країні».
 
Я подякував керівнику паспортного столу за такі поради, а сам вирішив йти до прокуратури. Ні, я не хотів скаржитися на дівчину-адміністратора з віконечка Центру надання адміністративних послуг або керівника паспортного столу, вони в принципі не дуже то й винні в тому, що у нас всі зміни в державі відбуваються для того, щоб про них гучно заявити у телекамери, а далі не робити нічого. Я хотів від прокурора отримати санкцію на ексгумацію тіла мого покійного тестя, щоб нарешті поставити відбиток його пальця на отій згоді на мою прописку в половину його будинку. Знаю, це було не по християнські, але наша бюрократична  система також не зовсім дотримується християнських принципів, судячи з того маразму, який там панує, вона є точно диявольським творінням.
 
Але в прокуратурі мене чекала чергова невдача – там не приймають заяв від осіб, які ніде не зареєстровані, тому моє нехристиянське прохання так і залишилось при мені...
 
Відмова приймати мою заяву в прокуратурі – то мій четвертий «кхуман», який символізував початок докорінних змін у моєму житті, бо отримувати свої «кревні» цивілізовано, через банк я тепер теж не можу: фінансові установи мені не довіряють і не відкривають рахунків, адже у моєму паспорті немає позначки про реєстрацію місця проживання. На тому тижні захворів на грип – не зміг потрапити на прийом до лікаря, без прописки в реєстратурі районної лікарні зі мною відмовилися навіть  розмовляти. На собі відчуваю, що без прописки ставлення до мене з боку держави стало як до людини другого сорту, як до єврея в гітлерівській Німеччині, як до негра в часи апартеїду в ПАР.
 
Будьмо, Дмитро Васильович! – допиваючи останній краплі «Джека Деніелса» зі своїм дзеркальним  другом, виголосив я останній тост! Колись і на нашій вулиці бомжів буде свято!»
 
…Цієї п’ятниці відомий журналіст з двома громадянствами знову у своєму політичному шоу створював віртуальну реальність настання Третього Майдану. На цей Майдан я точно піду і висуну вимоги про припинення утисків правах бомжів України та скасування інституту прописки як такого, що має пекельне походження. Адже бомж зараз - це далеко не завжди асоціальний елемент. Часто це прекрасний господар, батько і чоловік, але без штампа прописки в паспорті. Такий, як я. 
 
Шановні читачі «України Комунальної».
 
Звертаємо вашу увагу, що цей текст є витвором фантазії автора. Будь-яка схожість та співпадіння з конкретними реальними особистостями в будь-якій країні носить абсолютно випадковий характер і не може слугувати приводом для судового позову.
 
Комунальний Байкар
 
Коментарі (0)