…Все почалося влітку минулого року коли Казначейство формувало реєстр кредиторської заборгованості бюджету підрядникам, які вже традиційно, виконавши роботи по ремонту мереж вчасно не отримали грошей від держави. Хто хоч раз зіштовхувався з роботою Казначейства доборе знає, що коли туди потрапляєш, то мозок (а разом із ним здоровий глузд) потрібно вимикати. Адже в Казначействі перестають діяти Цивільний та Господарський Кодекси, принцип свободи договору, виведений ще за часів Наполеона, втрачає силу. Бо СИЛУ в Казначействі мають її Величність Бюрократія та її Високість Інструкція.
Тому рівню буквоїдства, який панує в Казначействі, позаздрив би навіть геній російської бюрократії Сперанській. Іноді здається, що чиновники Казначейства отримують несамовиту насолоду від того, як до них десятий, двадцятий, п’ятдесятий раз приходять із виправленими документами бухгалтери, юристи, інженери, директори, із піною біля рота доводять, здавалося б, аксіоматичні речі про те, що договір складається в довільній формі, про те, що підряднику неважливо, з якого казначейського рахунку надійдуть до нього кошти, а у відповідь отримують лише байдужий чиновницький погляд та універсальну фразу – «У нас так не передбачено інструкцією та положенням».
Ось такий буквоїдський чиновницькій погляд із п’ятого разу розгледів, що в Статуті підприємства, яке збиралось розрахуватися нарешті з підрядником за виконані ще в 2012 році роботи, орган управління підприємства ще й досі має назву Головне управління ЖКГ замість Департаменту ЖКГ. Потрібно зауважити, що Департамент ЖКГ народився після оголошеної центральною владою широкомасштабної адміністративної реформи. З центру місцевим державним адміністраціям було вказано на те, що в них забагато головних управлінь, які займаються нічим та проїдають державні кошти, тому їх негайно потрібно скоротити. Місцеві чиновники вирішили це питання дуже просто – перейменували Головне управління ЖКГ в Департамент ЖКГ.
І за проведення адміністративної реформи відзвітували уряду, і зберегли показники зайнятості населення в державному секторі економіки на рівні, не гіршому ніж в попередні періоди.
Тому бухгалтеру підприємства цим чиновницьким монотонним, але суворим голосом було роз’яснено, що в Статут потрібно вносити зміни, бо він містить неправдиві відомості, а таке «не положено»! Тому, поки зміни не будуть внесені, «кредиторку» не зареєструють. При цьому копія рішення місцевої ради про перейменування Головного управління в Департамент, надана юристом підприємства з поясненням, що за цим рішенням ніякої реорганізації чи ліквідації установи не відбулося, що таке перейменування абсолютно не тягне за собою зміни Статуту, для яких потрібно щонайменше 2-3 тижні (ой, як він тоді помилявся), не подіяли на цей чиновницький погляд, і юристу цим самим монотонним з нотками заліза голосом було вказано, що «не положено».
Оскільки юрист на підприємстві був кмітливим, він одразу зрозумів, що сперечатися із чиновником у Казначействі так само безглуздо, як з голими руками ходити на ведмедя, тому було прийнято рішення, користуючись нагодою підготувати нову редакцію Статуту з урахуванням всіх змін у діючому законодавстві, не забувши при цьому замінити Головне управління на Департамент.
Так народився я, СТАТУТ, чистий, акуратний, наповнений найновішими нормами законодавства та спрямований на захист інтересів підприємства та збереження комунального майна.
Після підписання керівником підприємства та скріплення печаткою мене було направлено на узгодження в той самий реформований Департамент ЖКГ, в якому на моє нещастя юрисконсультом працювала Жанна Іванівна, яка ще сім років тому працювала художником-оздоблювачем при палаці молоді. Пані Жанна і уявлення не мала про тонкощі юриспруденції. Але штат палацу молоді було скорочено, тому швидко здобувши юридичну освіту у одному з приватних вузів, які, в принципі, і зайцю видадуть диплом юриста, аби проплачено було, Жанна Іванівна влаштувалася на роботу спочатку до ЖЕКу юристом, а вже згодом по протекції була переведена до Департаменту ЖКГ.
І не те, щоб Жанна Іванівна була поганою людиною… просто не дуже хотілося їй вчитуватися в мої сторінки, бо вона знала тверде правило успішної роботи в Департаменті «не напружуйся, роби так як усі». Тому аби не мати зайвого клопоту зі мною, вона мене відклала до кращих часів.
«Документ повинен вилежатися» - святе правило українського чиновника. Пролежав на столі Жанни Іванівни я рівно два місяці, аж поки не настала осінь. За цей час Жанна Іванівна встигла звільнитися з роботи та виїхати з чоловіком до Франції на ПМП. Вміють же люди переорієнтовуватись…
За відсутності юрисконсульта в Департаменті мною почала опікуватися головний бухгалтер Вероніка Семенівна. Доволі швидко нею були узгоджені всі спірні моменти (авжеж, бухгалтер поважає конкретику) та наприкінці листопада мене було направлено на затвердження в Управління майном. І тут почалося воно… ПЕКЛО української бюрократії.
Розписаний був я в роботу спеціаліста I категорії Тетяни Миколаївни, жінки, яка всю свою юність, молодість та зрілість пропрацювала наноклерком у виконкомі, хоча мала освіту вчителя біології. А це означає, що Тетяна Миколаївна бездоганно оволоділа мистецтвом бюрократичного розгляду документів. Першим дізнатися про мою долю через тиждень вирішив юрист підприємства та зателефонував Тетяні Миколаївні. Відповідь її була «монотонно – чиновницькою», та полягала в тому, що Статут виконаний не тим шрифтом і не тим інтервалом, як вимагає Управління майном. Виправивши шрифт на Times New Roman 14 розміру та виставивши полуторний інтервал, юрист підприємства знову здав мене в обійми Тетяни Миколаївни. Знову минув тиждень, і знову її монотонний флегматичний голос повідомив юриста, що назва підприємства прописана не вірно, потрібно писати тільки великими літерами.
Так я пролежав всі новорічні і різдвяні свята на столі у Тетяни Миколаївни. І весь час відчував якийсь дискомфорт – не той шрифт, не той інтервал, може я якийсь не такий??? І навіть якщо юрист виправить всі недоліки та виконає забаганки бюрократії, чи стану я таким як треба? Не став… на початку лютого з’ясувалося, що хоча тепер шрифт та інтервал відповідають вимогам Тетяни Миколаївни, мій зміст не відповідає Типовому статуту.
У розумінні цієї чарівної, але до кістного мозку бюрократичної жінки, Типовим Статутом називається ніким та нічим не затверджений Примірний статут комунальної установи, який ще в 2006 році розробила Анюта Петрівна, яка тут працювала ще тоді, коли юриста на світі не було! Тому він єдино правильний і всі Статути повинні відповідати йому. При цьому із зауваженнями юриста, що за вісім років кардинально змінилося законодавство, що запропонований Типовий Статут не відповідає вимогам часу, Тетяна Миколаївна погодилася, але при цьому сказала «Робіть як хочете, але Ваш Статут перевірятиму все одно на відповідність Типовому Статуту».
Таким чином за два тижні я втратив рівно половину своєї ваги, рівно половину новацій із мене викинули, все через прагнення привести до застарілого Типового зразку. На дворі стояв лютий. Врешті решт я потрапив на стіл до Ігоря Борисовича, заступника начальника управління майном, колишнього військового, який сказав – як відрізав: «Статут не підпишу», адже у мене відсутній розділ про військовий облік на підприємстві та заходи цивільної оборони. Крім цього, йому як справжньому прапорщику на пенсії, не зрозуміло, чому комунальне підприємство є комерційним та має на меті одержання прибутку, до того ж не має довідки про правильну назву підприємства у 2006 році. Поки шукали довідку в архівах та доводили відставнику, що комунальне підприємство такий само суб’єкт господарювання, як і ТОВ або ПрАТ, настало літо… пора відпусток. Пішли у відпустку і Тетяна Миколаївна, і Ігор Борисович. Скориставшись їх відсутністю, а також необхідністю влаштувати близького родича начальника управління на роботу, керівник підприємства все ж таки умовив начальника управління затвердити мене… але на цьому мої страждання не закінчилися, адже мене ще мали зареєструвати у виконавчому комітеті.
Я мало з глузду не з’їхав, коли після року страждань, мені, нарешті затвердженому та погодженому, було відмовлено у державній реєстрації. Знаєте через що? Ніколи не здогадаєтесь, адже здоровій людині таке на думку не спаде. Через те, що лапки у моєму тексті позначені як « », а згідно наказу потрібно лапки позначати знаками “ ”. Ось так…
Замість епілогу
Настав липень. Я зареєстрований та внесений до державного реєстру із правильними лапками “ ” працюю на користь підприємства. Нещодавно юрист читав вголос інтерв’ю Міністра економіки про те, що реформи в Україні можна швидко провести за три-чотири місяці, і згадалася мені сцена з недавнього мого життя. Той самий юрист підприємства, прийшовши забирати мене з управління майном, побачивши в руках у колеги-юриста управління лінійку, прикладену до мого титульного аркушу, з подивом запитав: «А що це Ви, дівчино, там виміряєте?». Відповідь: «Виміряю відстань для прошивки – 9 см зверху та 6 см знизу, бо так Анюта Петрівна робила»... Мабуть, поквапився Міністр економіки з прогнозом, ой як поквапився…
Шановні читачі «України Комунальної».
Звертаємо вашу увагу, що цей текст є витвором фантазії автора. Будь-яка схожість з конкретними реальними особистостями в будь-якій країні носить абсолютно випадковий характер і не може слугувати приводом для судового позову.
Комунальний Байкар
