«Газенваген»
- А Вас, як кращого журналіста, ми направимо у відрядження до Одеси на міжнародний кінофестиваль - заявив Тетяні зранку головний редактор провінційного видання «Полтавські галушки». - Візьмете там інтрев’ю у зірок, будете нашою полтавською «Катею Осадчою»!...
Робити нічого – тож, наступного дня Тетяна вже була на пероні Одеського залізничного вокзалу та попрямувала до Оперного театру на «червону доріжку». Скільки зірок – і всі одразу в одному місці! Для неї це було, як в Діснейленд потрапити. Правда місцевих журналістів не допустили до «пресух» усіх зірок, але їй цікаво було порозмовляти з Ахтемом Сейтаблаєвим та Сергієм Лозницею. Добре познайомилася та затоваришувала і з місцевими журналістами з видання «Думская», але коли ті дізналися, що їй час вже сідати у потяг, висловили свої співчуття.
З’ясувалося, що потяг «Одеса-Харків», яким вона приїхала зранку, не відганяють — він смажиться під пекельним сонцем аж до сьомої вечора - часу відправлення. Увесь жах ситуації Тетяна і відчула, коли зайшла у плацкартний вагон. Вона читала, що колись фашисти знищували людей у так званих «газенвагенах» - газових камерах, але їй у той момент здалося, що вона сама за свої ж гроші у таку газову камеру потрапила.
Розпечена на липневому сонці бляха міцно утримувала високу температуру. За дві хвилини Таня відчула, що дихати вже не може, піт капає не лише з носа і повік, а, здається, і з голови. Її білосніжні лляні штани за 10 хвилин прилипли до ніг так, ніби вона натягнула на себе ґумовий водолазний костюм. Про те, щоб переодягнутися, - навіть не може бути мови. Туалет зачинений, а навпроти - такі ж мокрі пасажири. Згадалася розмова із Сергієм Лозницею про Майдан, точніше про його причини.
- Добре розумію, - розмовляла сама із собою Таня. - Що ці обдерті вагони, якими нас возять, давно мають бути списані, але їх не списують, бо нема грошей, щоб закупити нові. Ну але бодай вікна у цих вагонах помити можна?»
Та справжній армагеддон на Тетяну чекав попереду — коли через годину роздали постіль, та люди почали роззуватися... У ту мить їй так захотілося, щоб поруч сидів генеральний директор «Укрзалізниці». А на верхню полицю було б непогано покласти спати Міністра транспорту. Може, він би поцікавився: для чого у плацкартних вагонах над другою полицею є ще й третя? Щоб посеред ночі гримнутися головою і у польоті на підлогу поламати собі зо два ребра?!
Але на жаль, директори «Укрзалізниці» обирають собі інший вид транспорту – Porshe Panamera 4s або Audi Q7 – тому зустрітися на одній полиці Тетянці з високими чинами не судилося.
«Геній інженерної думки»
До Харкова їхав поїздом №177/178 «ім.. Тараса Шевченка» - Харків. Регіональний нічний швидкісний, але це не Хюндай. Це творіння рук українських вагонобудівників… які б не зайве було б повідривати.
При вході у вагон ловиш себе на думці, чи туди я зайшов, адже все виглядає так, ніби заходиш у старий плацкартний вагон, а тебе зустрічає мішок із вугіллям. Вагон візуально розділений на дві зони. Два старих телевізори з випуклими екранами так і не вдалося побачити працюючими. Крісла, як у старих «радянських» загальних вагонах: їхати можна, але рухається вперед-назад лише сидушка. Спинка стоїть нерухомо, через це сильно поміняти кут сидіння не вдасться. Столик складний не зручний, нічим не застелений, від тряски з нього постійно все злітає. Місця для ніг дуже мало. Місце розташування крісел не співпадає з віконними склопакетами. Тому є такі місця, на яких пасажир буде споглядати… стіну вагону. Та ж історія з гачками для одягу. Це означає, що це не спеціально сконструйований вагон, а проста бездарна переробка звичайного вагона. Деякі склопакети не герметичні, зсередини покрилися конденсатом. Розетка. Одна. Над входом в купе. Індивідуальна. Для того гідроцефала, який проектував цей вагон.
До речі, при виході розгледів на табличці напис «Вагон реконструйовано на Запорізькому вагонобудівному заводі». Справа інженерів автомобіля «ЗАЗ» - невмируща!
«Пощастило»
Більш за все Мирослава хотіла зустріти Різдво в родинному колі. Вона майже рік не бачила батьків. Але два тижні до поїздки на вокзалі їй не вдалося придбати квиток на потяг «Київ-Львів». Кожного дня вона ходила на вокзал, стояла в чергах, вірила, що в додаткових потягах від «Укрзалізниці» знайдеться і для неї місце. І підморгувала вже тій тітці у касі, і недвозначно натякала «дам зверху». Нема квитків, і все! «Поїду хоч «зайцем»!» – вирішила вона.
Валізка спакована, настрій святковий, попереду – Різдво та родинний стіл. У день від’їзду приїхала на вокзал на годину раніше, поцікавилася у касі, чи нема, бува, зайвого квиточка. На щастя Мирослави дівчина у касі каже: «Поїзд «Харків –Ужгород», плацкарт, місце бокове біля туалету № 37».
- Так, так, мені підходить. Беру! – відповідає.
- Чекайте, - гукає дівчина з каси, - що Ви для себе обираєте: знижку 25 грн чи ялинку–освіжувач?
- Не зрозуміла, - перепитала Мирослава у неї.
- То в нас в «Укрзалізниці» акція така - відтепер пасажири, які їдуть на 37 та 38 місцях можуть розраховувати на знижку в 5 грн на кожні 100 км. шляху, або, при оплаті повної вартості квитка, отримати безкоштовно у провідника ялинки-освіжувачі повітря. Тож, що Ви обираєте – знижку 25 грн чи ялинку–освіжувач?
- Мабуть, краще поїду з ялинкою – Різдво ж завтра!, - усміхнулася Мирослава! Дякую за квиточок!
…Народу напхалося в той плацкартний вагон – сила силенна! Авжеж, всі поспішають додому на свята! Мирослава присіла на своє місце №37, розклала речі, але тільки відкрилися двері поруч із вбиральнею – в її очах потемніло від їдкої суміші випарів аміаку та хлору – нещодавно провідниця обробила таулет «Білизною».
- Вибачте, шановна, - звернулася Мирослава до провідниці, - я сплатила повну вартість квитка, мені в касі на вокзалі сказали, що провідник видасть мені освіжувач повітря – святкову ялинку?
- Дитино, яка ж ти наївна, краще б на 25 гривень менше сплатила! Я б теж хотіла побачити ті ялинки – освіжувачі, але ні в Харкові, ні в столиці мені їх не видали – сказали, що коли замовляли кількість по тендеру, додаткові потяги не враховували! Тож, співчуваю, але терпи!
Так ї їхала собі Мирослава, вдихаючи в себе забруднене повітря плацкартного вагону, і зігрівала її лише думка про те, що їде додому.
«Підміна»
Традиційно на Харківщині в неділю після Великодня відзначають так звані «гробки» - день, коли згадують всіх померлих та відвідують їхні могилки на цвинтарях. Я два роки не був на могилках бабусі та дідуся, тож завинив їм. Витратив 800 грн, купив електронні квитки на сайті «Укрзалізниці» туди та зворотньо на поїзд №154 «Київ – Донецьк» («Інтерсіті+»), той, що в народі «Хюндаем» кличуть. Приїхав на вокзал, бачу – замість «Хюндая» подали звичайні, старі вагони! Таких, як я потерпілих зо два десятки нарахувалося. На наше запитання, що ж сталося зі швидкісним складом, представниця залізничного вокзалу відповідає: «Там щось відламалося, лагодять, це тимчасово, проїдетеся в купейному вагоні з не меншим комфортом, а по приїзді повернете різницю за квитки». Крім жаху від підміни, пасажири поїзда №154 зіштовхнулися ще з однією бідою: у більшості були, як і в мене, електронні квитки, а зчитувачів QR-кодів провідникам «радянського» потягу так і не видали. Тож, провідниці змушені були пускати людей з роздрукованими на простому папері квитками без додаткової перевірки. Про постільну білизну, чай або каву, а тим більше ланч-бокси взагалі можна було забути. По приїзду до рідного міста одразу попрямував до вокзальних кас з метою повернути собі гроші за таку «підміну». Там мені відмовили, бо виявилося, що провідник повинен був на квитках поставити штамп і свій підпис, щоб повернули гроші. Оскільки провідникам не видали не тільки зчитувачів QR-кодів, а й штампів, то компенсації мені чекати не варто – так сказали в касі. Хтось став лаятися та вимагати аудієнції з начальником вокзалу, а я пішов додому, бо поспішав до бабусі та дідуся…
Шановні читачі «України Комунальної».
Звертаємо вашу увагу, що цей текст є витвором фантазії автора. Будь-яка схожість з конкретними реальними особистостями в будь-якій країні носить абсолютно випадковий характер і не може слугувати приводом для судового позову.
Комунальний Байкар
